Один хлопець, нахилившись над столом, записував свої постанови. Його мати у той час прасувала білизну.
«Коли побачу когось, хто потопає, - писав хлопчи¬на, - то відразу кинуся у воду, аби допомогти йому. Якщо загориться дім, виноситиму з вогню дітей. Коли трапить¬ся землетрус, без жодного страху піду серед будинків, що валяться додолу, рятувати людей. А потім усе своє життя присвячу бідним усього світу».
За якийсь час він почув голос мами:
- Синку, будь такий добрий, спустися до крамнички і ку¬пи хліба.
- Мамо, хіба ти не бачиш, що надворі дощ? - з докором спитав син.
Скільки уже було таких «хотів би» у нашому духов¬ному житті...
Одна дванадцятилітня дівчинка записала якось у сво¬єму щоденнику: «Ми є людьми майбутнього, отож повинні поліпшувати ситуацію. Найгірше - це нічого не робити і дивитися, як той бідний світ розпадається на друзки. Кричимо: “Хай живе мир!" - і ведемо війну. Повторюємо: “Геть наркотики!" - і ще більше торгуємо ними. Прого¬лошуємо: “Ні - тероризму!" - і вбиваємо невинних. Хіба ж неможливо припинити усе це?
Хочу тобі сказати: якщо тебе справді засмучує нена¬висть у світі, не плач і не втрачай надії, а зроби щось, хай навіть маленьке!»
Зроби щось, хай навіть маленьке.
Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»
Немає коментарів:
Дописати коментар