ПІСОК І РУКА

Тринадцятилітній Юрко прогулювався з мамою пляжем. Нараз спитав її:

-       Мамо, як вберегти приятеля, якого дуже любиш? Мама подумала трохи, потім, нахилившись, набрала

в жмені піску. Одну руку стиснула в кулак і пісок почав вислизати поміж пальцями. Що більше стискала кулак, то більше пісок вислизав.

Іншу руку, натомість, тримала відкритою і пісок зали¬шився в ній.

Хлопчик зі здивуванням спостерігав, а потім радісно скрикнув:

-       Розумію!

У забутому гірському храмі зберігалася ікона Бого¬родиці, на зворотному боці якої була написана одна мо¬литва - молитва усиновлення.

Ось вона:

Господи,

допоможи мені бути приятелем усіх.

Приятелем,

що чекає і не нудиться,

що приймає з добротою,

що вислуховує без зусилля, що дякує з радістю.

Приятелем,

якого завжди можна знайти.

Допоможи мені пропонувати іншим безкорисливу дружбу, випромінюючи радісний мир,

Твій мир, Господи.

Вчини так, щоб я був готовий підтримувати і приймати насамперед найслабших і покривджених.

Таким чином я зможу помагати іншим відчувати Твою близькість,

Господи ніжности.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ПОБАЧЕННЯ

-       Хочеш піти зі мною до кіна?

-       А що хочеш побачити?

-Тебе!

Моя наймолодша донечка вимагала, аби я щовечора чи¬тала їй перед сном одну казку. Якось я подумала, що можу купити їй касету із записаними казками. Дівчинка навчи¬лася вмикати магнітофон і кілька днів усе йшло добре.

Та одного вечора вона дала мені в руки книжку.

-Люба моя, - сказала я, - ти ж умієш вмикати магні¬тофон

-       Так, але тоді я не можу сісти так близько до тебе, а ти не обіймаєш мене рукою! - відповіла дівчинка.

Важить особа. Не речі.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

СПИСОК ПРОДУКТІВ

Якась жінка у старому вбранні увійшла до продуктової крамниці. Наблизилася до господаря і стиха спитала, чи може вона взяти трохи їжі на виплату. Пояснювала йому, що чоловік її важко хворий і не може працювати, а їхні четверо дітей голодні.

Господар буркнув, гублячи терпіння, і сказав їй іти геть.

Жінка далі благала його:

-       Прошу вас, я скоро принесу гроші!

Власник крамниці твердо заявив, що не дає на виплату, і порадив їй пошукати іншої крамниці у тій дільниці.

Один клієнт, який там перебував, підійшов до нього і по¬просив, аби він прислухався до прохання жінки. Господар крамниці неохоче спитав жінку:

-       Чи маєте список продуктів?

-       Так, пане, - відповіла із проблиском надії у голосі.

-       Добре! - сказав власник. - Покладіть картку на вагу. Я дам вам стільки товарів, скільки важить та картка.

Жінка на хвильку завагалася. Опустивши голову, ви¬тягнула із торби клаптик паперу і щось поспішно на ньому

написала. Поклала картку на шальку терезів, далі тримаючи голову опущеною.

Очі господаря крамниці і клієнта розширилися від здивування, коли побачили, що шалька терезів раптом опусти¬лася і залишилася у тій позиції. Глянувши на вагу, власник прошепотів: «Нечувано!»

Клієнт усміхнувся, а власник почав накладати пакети з продуктами на другій шальці ваги. Він ставив на неї ко¬робки і банки, проте вага не рухалася. Накладав продукти зі щораз більшою непривітною гримасою на обличчі.

Врешті взяв картку і подивився на неї, синій від злости і дуже збентежений. Це не був список продуктів. Це була молитва: «Боже, Ти знаєш, в якій я ситуації, і знаєш, чого потребую. Все віддаю у Твої руки!»

Власник крамниці дав жінці все, чого вона потребувала, у незручному мовчанні.

Жінка подякувала і вийшла із крамниці.

Тільки Бог знає вагу молитви.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

БРАМА

Є відома картина: Ісус поночі в саду. В лівій руці він тримає світильник, що розганяє темряву, а правою стукає в міцні грубі двері.

Коли картину вперше виставили у галереї, один відві¬дувач звернув увагу художника на дивну особливість.

-       У вашій картині є похибка: двері - без клямки...

-       Жодної похибки, - заперечив художник. - То двері до людського серця. Й відчиняються вони лише зсередини.

Далекий Схід. На летовище налетіла буря зі зливою. Пасажири квапилися перетнути поле летовища, аби по-трапити на борт літака ДЦЗ', який чекав, готовий зня¬тися в повітря.

Один промоклий до кісток місіонер доволі зручно вмос¬тився коло ілюмінатора. Привітна стюардеса допома¬гала іншим пасажирам розміститися в салоні.

Наближалася хвилина відльоту, і ось один із членів екі¬пажу замкнув масивні двері літака.

І раптом крізь грубе скло ілюмінаторів угледіли муж¬чину, який щодуху біг до літака. Підбігши, пасажир, що спізнився, однією рукою тримав над собою плаща, а дру¬гою щосили гатив у двері літака, благаючи відчинити йому. Стюардеса на мигах силкувалася пояснити йому, що вже запізно. Та чоловік заходився ще дужче грюкати у двері. Стюардеса далі переконувала його облишити всі намагання. «Я не можу... Запізно... Мусимо вилітати», - повторювала вона.

Проте ніщо не зупиняло його: чоловік рішуче наполя¬гав, домагався, аби його впустили. Кінець кінцем стюар¬деса відімкнула двері й, простягнувши руку, допомогла безталанному пасажирові видертись на борт літака.

I       враз оніміла від подиву: пасажир виявився пілотом.

Будь уважним! Не залишай за дверима капітана свого  життя.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»