ЗАХОДИ до Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом

1 грудня 2016 року в Нетішинському професійному ліцеї відбулися заходи з нагоди Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом. Метою яких привернення уваги учнівської молоді до проблеми поширення СНІДу в Україні, підтримка людей із ВІЛ-позитивним статусом та проведення роз’яснювальної роботи щодо убезпечення від інфікування, можливих шляхів зараження інфекцією та її лікування.

БРАТИК

Одна молода мати очікувала народження другої дитини. Довідавшись, що то - дівчинка, навчила свого первістка, синочка Михайлика, аби він, поклавши голову на її живіт, разом із нею співав колискової маляті, яке мало народи¬тись. Пісенька, що починалася словами: «Зірочко, зіронь¬ко, вже ніч близенько...» дуже подобалась хлоп’яті. Співав її часто.

Пологи були передчасні й тяжкі. Малесеньку дівчинку поклали в інкубатор, де вона перебувала під постійною лі¬карською опікою. Перелякані батьки були готові до найгір¬шого: їхня донечка мала дуже малі шанси вижити. Малий Михайлик благав їх: «Хочу її побачити! Конче мушу її по¬бачити!»

За тиждень дитині погіршало. Тоді мати вирішила при¬вести Михайлика у відділення інтенсивної терапії. Медсе¬стра намагалася перешкодити цьому, але мати рішуче під¬вела хлопчика до ліжечка сестрички, яка була приєднана до численних апаратів, що утримували її при житті.

Наблизившись до інкубатора, Михайлик за звичкою почав тихенько співати: «Зірочко, зіронько, вже ніч бли¬зенько...».

Дівчинка одразу відреагувала. Почала дихати рівно, без задишки.

Мати, схвильована до сліз, попросила: «Співай, співай далі, Михайлику!»

І Михайлик співав.

Дівчинка почала ворушити маленькими ручками.

Мати й батько то плакали, то сміялися. Медсестра за¬чудовано споглядала, не вірячи власним очам.

За кілька днів батьки змогли забрати малечу додому. Радості Михайлика не було меж.

Лікарі, здивовані покращенням стану новонародженої, намагалися науково пояснити цю подію. Мати і батько зна¬ли, що це - диво. Диво любови братика до сестрички, яку він так чекав!

Можемо жити лише тоді, коли знаємо, що нас хтось чекає.

Одна з найчудовіших обіцянок Ісуса: «Іду-бо напого- товити вам місце... щоб і ви були там, де я».

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

Чорно-Біле Кіно

Станція призначення життя

ЗАПИСНИЧОК

Один подорожній затримався поблизу мальовничого села, що розкинулося між полів. Його зацікавив невеликий цвинтар, обнесений дерев’яним плотом. Було там багато дерев, птахів і чудових квітів. Подорожній поволі ходив між могилами зі світлими надгробками, що були розкидані попід деревами.

Почав читати написи. На першому було: «Ян Taper, жив 8 років 2 тижні 3 дні». Така мала дитина тут похована...

Чоловік прочитав на сусідній могилі: «Денис Каліб, жив 5 років 8 місяців 3 тижні». Ще одна дитина...

Далі читав написи на інших могилах. Всі були подібні: прізвище, докладний вік упокоєної особи. Найдовше жила дитина, якій заледве виповнилося 11 років... Подорожній дуже засмутився. Присів і заплакав.

Старий чоловік, який проходив неподалік, побачивши його, спитав, чи оплакує когось із родини.

«Ні, немає тут нікого з моїх рідних, - відповів подорож¬ній. - Але що діється у цьому селі? Що за жах тут діється?

Яке страшне прокляття нависло над мешканцями, що вми¬рають самі діти?»

Старенький усміхнувся і мовив: «Заспокойтесь, будь ласка. Немає жодного прокляття. Просто ми тут дотриму¬ємося стародавнього звичаю. Той, кому виповниться 15 ро¬ків, отримує від батьків записничок, такий, як у мене ви¬сить на шиї. За традицією кожний, хто переживає сильне і глибоке почуття, відкриває записничок і занотовує, як дов¬го воно тривало. Закохався... Як довго тривало це велике почуття? Тиждень? Два? Три з половиною? А далі емоції, пов’язані з першим поцілунком, - як довго тривали? Мить? Два дні? Тиждень? А шлюб? А вагітність і народження пер¬вістка? Омріяна подорож? А зустріч із братом, котрий по¬вернувся з далеких країв? Як довго тривала радість від цих подій? Години? Дні? Так записуємо у зошит кожну хви¬лину щастя... кожну мить щастя. Коли хтось помирає, за нашим звичаєм, відкриваємо його записник, підсумовуємо час, коли почувався справді щасливим, і цю суму пишемо на його могилі. Вважаємо, що лише це насправді прожи¬тий час.

Не обмежуйся існуванням... Живи!

Не обмежуйся дотиканням... Відчувай!

Не обмежуйся спогляданням... Побач!

Не обмежуйся слуханням... Почуй!

Не обмежуйся мовленням... Скажи щось!

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ПОДЯКА

Один учитель сказав учням намалювати те, за що вони хотіли б подякувати Богові. Виховник гадав, що у цих ді¬тей - вихідців із бідних родин - насправді не так багато при¬

чин відчувати вдячність. Він був переконаний, що всі рад¬ше намалюють купи солодощів, столи, що вгинаються від наїдків.

Малюнок, який подав йому Михайлик, вразив виховни- ка: на ньому хлопчина зобразив руку.

Але чия це рука?

Клас зацікавився тим зображенням.

«Для мене це рука Бога, що дає нам хліб насущний», - висловилася одна дитина.

«Це рука селянина. Він годує курей», - сказала інша.

Поки діти ще малювали, вчитель нахилився над партою Михайлика і спитав його, чия то рука.

«Це Ваша рука», - прошепотів хлопчина.

І тоді вчитель пригадав, як щовечора брав Михайлика за руку, бо він був найменшенький, і проводжав до виходу. Вчитель так само обходився і з іншими дітьми, але для Ми¬хайлика це мало справді велике значення.

Чи ти колись замислювався, яку велику силу можуть мати твої руки?

Нам усім потрібно навчитися виконувати «накази господині».

«Якщо спиш на ньому - застели.

Якщо носиш його - повісь.

Якщо поїв - помий посуд.

Якщо ходиш по ньому - витріпай.

Якщо відчиняєш його - зачини.

Якщо спорожнив - наповни.

Якщо дзвонить - зніми слухавку.

Якщо м ’явкає - нагодуй.

Якщо плаче - поцілуй його».

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ДВІ НАСІНИНИ

Восени у родючому ґрунті одна побіч одної лежали дві насінини. Перша насінина сказала: «Я хочу рости! Хочу сягнути глибоко в землю корінням, хочу випустити на по¬верхню молоденькі пагінці. Хочу розвивати ніжні брунь¬ки - немов прапорці, що звіщають прихід весни... Хочу від¬чути сонячне тепло і благодать ранкової роси на своїх пе¬люстках!»

І так вона й розвивалася.

Друга насінина сказала: «Що за доля мене спіткала! Я боюся. Коли моє коріння проникне у землю - що знайду у підземному мороці? Коли пробиватимусь крізь, твердий шар землі догори - пораню свої ніжні пагінці... Відкрию бруньки - а якийсь слимачисько підбереться до них і з’їсть. Розкрию пуп’янки - а якась дитина вирве мене зі землі. Ні, ліпше зачекати, коли буде безпечніше».

І чекала.

На початку весни курка порпалася в землі у пошуках поживи, знайшла насінину і з’їла.

Зрозуміло, що треба прийняти ризик життя і збаг¬нути, що часом ми є голубами, а часом - статуями.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»