ДУБ І ТРОЯНДА

У саду поміж деревами, кущами і квітниками росли Дуб і Троянда. Дуб був деревом величавим, а його могутнє гіл¬ля здавалося короною, що владно нависала над скромними квітами в саду.

Троянда мала лише стебло з кількома зеленими листка¬ми і гострими колючками. Виглядала кволою, наче от-от зів’яне.

Міцний Дуб кепкував з неї, зневажливо кажучи: «Ти - лише нікчемна колюча галузка!»

Коли віяв вітер, Дуб ворушив своїми незліченними листками, творив шум, дивовижний свист і чудові гармо¬нійні звуки.

Через це Дуб дуже пишався собою.

«Я наповнюю небо чудовими симфоніями! Я - наче ор¬кестр! Я не такий, як той нещасний прутик, який не вміє нічого! Навіщо взагалі потрібна троянда?»

Несмілива Троянда перелякано мовчала.

Коли настало літо, зацвіла.

Цілий сад аплодував їй довго, щиро і палко.

Дехто вдає зі себе кращого, сильнішого, аніж є на¬справді. Боїться бути собою.

Квіти просто квітнуть.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ГВІЗДКИ

Жив колись хлопчисько із доволі складним характе¬ром. Він легко вибухав гнівом, був сварливий, робив бага¬то шкоди.

Одного дня батько вручив йому мішечок із гвіздками і сказав, аби він забивав один цвях у палісад, що оточував подвір’я, стільки разів, скільки із кимсь сваритиметься.

У перший день хлопець забив 36 гвіздків.

Із плином часу зрозумів, що легше було би контролю¬вати вибухи гніву, аніж забивати цвяхи, і якось увечері, через кілька тижнів, сказав батькові, що упродовж цього дня ні з ким не посварився.

Батько сказав йому: «Це дуже добре. Тепер кожного дня, коли ні з ким не посваришся, витягуй із палісаду по одному цвяшкові».

За якийсь час хлопчина сказав батькові, що повитягу¬вав усі гвіздки.

Тоді батько взяв його за руку, підвів до палісаду і ска¬зав: «Сину мій, це чудово, але глянь: у палісаду повно дір. Дерево вже ніколи не буде таке, як колись. Коли говориш до когось, будучи у гніві, то тим, кого любиш, завдаєш ран, подібних до оцих дір. І хоч би скільки ти потім перепрошу¬вав, ці рани залишаються».

Людські істоти слабкі, і їх легко зранити.

Ми всі носимо на собі етикетку з написом: «Виявляти турботу! Поводитися обережно! Делікатний товар!»

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

БРАТИК

Одна молода мати очікувала народження другої дитини. Довідавшись, що то - дівчинка, навчила свого первістка, синочка Михайлика, аби він, поклавши голову на її живіт, разом із нею співав колискової маляті, яке мало народи¬тись. Пісенька, що починалася словами: «Зірочко, зіронь¬ко, вже ніч близенько...» дуже подобалась хлоп’яті. Співав її часто.

Пологи були передчасні й тяжкі. Малесеньку дівчинку поклали в інкубатор, де вона перебувала під постійною лі¬карською опікою. Перелякані батьки були готові до найгір¬шого: їхня донечка мала дуже малі шанси вижити. Малий Михайлик благав їх: «Хочу її побачити! Конче мушу її по¬бачити!»

За тиждень дитині погіршало. Тоді мати вирішила при¬вести Михайлика у відділення інтенсивної терапії. Медсе¬стра намагалася перешкодити цьому, але мати рішуче під¬вела хлопчика до ліжечка сестрички, яка була приєднана до численних апаратів, що утримували її при житті.

Наблизившись до інкубатора, Михайлик за звичкою почав тихенько співати: «Зірочко, зіронько, вже ніч бли¬зенько...».

Дівчинка одразу відреагувала. Почала дихати рівно, без задишки.

Мати, схвильована до сліз, попросила: «Співай, співай далі, Михайлику!»

І Михайлик співав.

Дівчинка почала ворушити маленькими ручками.

Мати й батько то плакали, то сміялися. Медсестра за¬чудовано споглядала, не вірячи власним очам.

За кілька днів батьки змогли забрати малечу додому. Радості Михайлика не було меж.

Лікарі, здивовані покращенням стану новонародженої, намагалися науково пояснити цю подію. Мати і батько зна¬ли, що це - диво. Диво любови братика до сестрички, яку він так чекав!

Можемо жити лише тоді, коли знаємо, що нас хтось чекає.

Одна з найчудовіших обіцянок Ісуса: «Іду-бо напого- товити вам місце... щоб і ви були там, де я».

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ЗАПИСНИЧОК

Один подорожній затримався поблизу мальовничого села, що розкинулося між полів. Його зацікавив невеликий цвинтар, обнесений дерев’яним плотом. Було там багато дерев, птахів і чудових квітів. Подорожній поволі ходив між могилами зі світлими надгробками, що були розкидані попід деревами.

Почав читати написи. На першому було: «Ян Taper, жив 8 років 2 тижні 3 дні». Така мала дитина тут похована...

Чоловік прочитав на сусідній могилі: «Денис Каліб, жив 5 років 8 місяців 3 тижні». Ще одна дитина...

Далі читав написи на інших могилах. Всі були подібні: прізвище, докладний вік упокоєної особи. Найдовше жила дитина, якій заледве виповнилося 11 років... Подорожній дуже засмутився. Присів і заплакав.

Старий чоловік, який проходив неподалік, побачивши його, спитав, чи оплакує когось із родини.

«Ні, немає тут нікого з моїх рідних, - відповів подорож¬ній. - Але що діється у цьому селі? Що за жах тут діється?

Яке страшне прокляття нависло над мешканцями, що вми¬рають самі діти?»

Старенький усміхнувся і мовив: «Заспокойтесь, будь ласка. Немає жодного прокляття. Просто ми тут дотриму¬ємося стародавнього звичаю. Той, кому виповниться 15 ро¬ків, отримує від батьків записничок, такий, як у мене ви¬сить на шиї. За традицією кожний, хто переживає сильне і глибоке почуття, відкриває записничок і занотовує, як дов¬го воно тривало. Закохався... Як довго тривало це велике почуття? Тиждень? Два? Три з половиною? А далі емоції, пов’язані з першим поцілунком, - як довго тривали? Мить? Два дні? Тиждень? А шлюб? А вагітність і народження пер¬вістка? Омріяна подорож? А зустріч із братом, котрий по¬вернувся з далеких країв? Як довго тривала радість від цих подій? Години? Дні? Так записуємо у зошит кожну хви¬лину щастя... кожну мить щастя. Коли хтось помирає, за нашим звичаєм, відкриваємо його записник, підсумовуємо час, коли почувався справді щасливим, і цю суму пишемо на його могилі. Вважаємо, що лише це насправді прожи¬тий час.

Не обмежуйся існуванням... Живи!

Не обмежуйся дотиканням... Відчувай!

Не обмежуйся спогляданням... Побач!

Не обмежуйся слуханням... Почуй!

Не обмежуйся мовленням... Скажи щось!

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ПОДЯКА

Один учитель сказав учням намалювати те, за що вони хотіли б подякувати Богові. Виховник гадав, що у цих ді¬тей - вихідців із бідних родин - насправді не так багато при¬

чин відчувати вдячність. Він був переконаний, що всі рад¬ше намалюють купи солодощів, столи, що вгинаються від наїдків.

Малюнок, який подав йому Михайлик, вразив виховни- ка: на ньому хлопчина зобразив руку.

Але чия це рука?

Клас зацікавився тим зображенням.

«Для мене це рука Бога, що дає нам хліб насущний», - висловилася одна дитина.

«Це рука селянина. Він годує курей», - сказала інша.

Поки діти ще малювали, вчитель нахилився над партою Михайлика і спитав його, чия то рука.

«Це Ваша рука», - прошепотів хлопчина.

І тоді вчитель пригадав, як щовечора брав Михайлика за руку, бо він був найменшенький, і проводжав до виходу. Вчитель так само обходився і з іншими дітьми, але для Ми¬хайлика це мало справді велике значення.

Чи ти колись замислювався, яку велику силу можуть мати твої руки?

Нам усім потрібно навчитися виконувати «накази господині».

«Якщо спиш на ньому - застели.

Якщо носиш його - повісь.

Якщо поїв - помий посуд.

Якщо ходиш по ньому - витріпай.

Якщо відчиняєш його - зачини.

Якщо спорожнив - наповни.

Якщо дзвонить - зніми слухавку.

Якщо м ’явкає - нагодуй.

Якщо плаче - поцілуй його».

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ДВІ НАСІНИНИ

Восени у родючому ґрунті одна побіч одної лежали дві насінини. Перша насінина сказала: «Я хочу рости! Хочу сягнути глибоко в землю корінням, хочу випустити на по¬верхню молоденькі пагінці. Хочу розвивати ніжні брунь¬ки - немов прапорці, що звіщають прихід весни... Хочу від¬чути сонячне тепло і благодать ранкової роси на своїх пе¬люстках!»

І так вона й розвивалася.

Друга насінина сказала: «Що за доля мене спіткала! Я боюся. Коли моє коріння проникне у землю - що знайду у підземному мороці? Коли пробиватимусь крізь, твердий шар землі догори - пораню свої ніжні пагінці... Відкрию бруньки - а якийсь слимачисько підбереться до них і з’їсть. Розкрию пуп’янки - а якась дитина вирве мене зі землі. Ні, ліпше зачекати, коли буде безпечніше».

І чекала.

На початку весни курка порпалася в землі у пошуках поживи, знайшла насінину і з’їла.

Зрозуміло, що треба прийняти ризик життя і збаг¬нути, що часом ми є голубами, а часом - статуями.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ПОСТАНОВИ

Один хлопець, нахилившись над столом, записував свої постанови. Його мати у той час прасувала білизну.

«Коли побачу когось, хто потопає, - писав хлопчи¬на, - то відразу кинуся у воду, аби допомогти йому. Якщо загориться дім, виноситиму з вогню дітей. Коли трапить¬ся землетрус, без жодного страху піду серед будинків, що валяться додолу, рятувати людей. А потім усе своє життя присвячу бідним усього світу».

За якийсь час він почув голос мами:

-       Синку, будь такий добрий, спустися до крамнички і ку¬пи хліба.

-       Мамо, хіба ти не бачиш, що надворі дощ? - з докором спитав син.

Скільки уже було таких «хотів би» у нашому духов¬ному житті...

Одна дванадцятилітня дівчинка записала якось у сво¬єму щоденнику: «Ми є людьми майбутнього, отож повинні поліпшувати ситуацію. Найгірше - це нічого не робити і дивитися, як той бідний світ розпадається на друзки. Кричимо: “Хай живе мир!" - і ведемо війну. Повторюємо: “Геть наркотики!" - і ще більше торгуємо ними. Прого¬лошуємо: “Ні - тероризму!" - і вбиваємо невинних. Хіба ж неможливо припинити усе це?

Хочу тобі сказати: якщо тебе справді засмучує нена¬висть у світі, не плач і не втрачай надії, а зроби щось, хай навіть маленьке!»

Зроби щось, хай навіть маленьке.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

БЛАКИТНЕ КАМІННЯ

Ювелір сидів за столом і крізь вітрину своєї елітної крамниці байдужим поглядом дивився на вулицю.

Якесь дівчатко підійшло до магазину і притиснуло носика до вітрини.

Її очі кольору неба зблиснули, коли побачила один із ви-ставлених предметів.

Увійшла рішучим кроком і вказала пальцем на прекрас¬не намисто із блакитної бірюзи.

-       Можете його гарно запакувати? Це подарунок для моєї сестри.

Власник крамниці зміряв недовірливим поглядом малу клієнтку й запитав:

-       Скільки в тебе грошей?

Дівчинка зовсім не знітилась, зіп’явшись на пальчики, поклала на прилавок металеву коробочку, відкрила й пере¬вернула її. Звідти висипались кілька монет, квиточок, декілька мушлів і ще якісь фігурки.

-       Вистачить? - запитала гордовито. - Я хочу зробити подарунок своїй старшій сестрі. Відколи не стало нашої матінки, сестра замінила її мені. Не має для себе жодної вільної хвилини. У неї нині день народження, і я переконана, що мій подарунок зробить її щасливою. Це каміння має такий самий колір, як і її очі.

Ювелір пішов у підсобне приміщення магазину, виніс звідти прекрасний червоний із позолотою папір і старанно обгорнув ним шкатулку.

-       Прошу, - простягнув її дівчинці. - Неси обережно.

Дівчинка рушила, гордо несучи в руці пакуночок, неначе

трофей.

Минула година, коли в магазин увійшла прекрасна дів¬чина із волоссям кольору меду й прекрасними блакитними очима. Вона рішуче поклала на прилавок шкатулку, яку ювелір так старанно запакував, і запитала:

-       Це намисто куплене тут?

-       Так, панночко.

-1 яка його ціна?

-       Ціни у моїй крамниці конфіденційні, їх знаю лише я і мої клієнти.

-       Але в моєї сестри було лише кілька дрібних монет. Во¬на ніколи не могла б заплатити за таке намисто!

Ювелір узяв шкатулку, зачинив разом з її вмістом, знову старанно запакував і віддав дівчині.

-       Твоя сестра заплатила ціну вищу, ніж будь-хто інший: вона віддала все, що мала.

«Бог бо так полюбив світ, що Сина свого единородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив жит¬тям вічним» (Йо. 3,16).

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ПІСОК І РУКА

Тринадцятилітній Юрко прогулювався з мамою пляжем. Нараз спитав її:

-       Мамо, як вберегти приятеля, якого дуже любиш? Мама подумала трохи, потім, нахилившись, набрала

в жмені піску. Одну руку стиснула в кулак і пісок почав вислизати поміж пальцями. Що більше стискала кулак, то більше пісок вислизав.

Іншу руку, натомість, тримала відкритою і пісок зали¬шився в ній.

Хлопчик зі здивуванням спостерігав, а потім радісно скрикнув:

-       Розумію!

У забутому гірському храмі зберігалася ікона Бого¬родиці, на зворотному боці якої була написана одна мо¬литва - молитва усиновлення.

Ось вона:

Господи,

допоможи мені бути приятелем усіх.

Приятелем,

що чекає і не нудиться,

що приймає з добротою,

що вислуховує без зусилля, що дякує з радістю.

Приятелем,

якого завжди можна знайти.

Допоможи мені пропонувати іншим безкорисливу дружбу, випромінюючи радісний мир,

Твій мир, Господи.

Вчини так, щоб я був готовий підтримувати і приймати насамперед найслабших і покривджених.

Таким чином я зможу помагати іншим відчувати Твою близькість,

Господи ніжности.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ПОБАЧЕННЯ

-       Хочеш піти зі мною до кіна?

-       А що хочеш побачити?

-Тебе!

Моя наймолодша донечка вимагала, аби я щовечора чи¬тала їй перед сном одну казку. Якось я подумала, що можу купити їй касету із записаними казками. Дівчинка навчи¬лася вмикати магнітофон і кілька днів усе йшло добре.

Та одного вечора вона дала мені в руки книжку.

-Люба моя, - сказала я, - ти ж умієш вмикати магні¬тофон

-       Так, але тоді я не можу сісти так близько до тебе, а ти не обіймаєш мене рукою! - відповіла дівчинка.

Важить особа. Не речі.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

СПИСОК ПРОДУКТІВ

Якась жінка у старому вбранні увійшла до продуктової крамниці. Наблизилася до господаря і стиха спитала, чи може вона взяти трохи їжі на виплату. Пояснювала йому, що чоловік її важко хворий і не може працювати, а їхні четверо дітей голодні.

Господар буркнув, гублячи терпіння, і сказав їй іти геть.

Жінка далі благала його:

-       Прошу вас, я скоро принесу гроші!

Власник крамниці твердо заявив, що не дає на виплату, і порадив їй пошукати іншої крамниці у тій дільниці.

Один клієнт, який там перебував, підійшов до нього і по¬просив, аби він прислухався до прохання жінки. Господар крамниці неохоче спитав жінку:

-       Чи маєте список продуктів?

-       Так, пане, - відповіла із проблиском надії у голосі.

-       Добре! - сказав власник. - Покладіть картку на вагу. Я дам вам стільки товарів, скільки важить та картка.

Жінка на хвильку завагалася. Опустивши голову, ви¬тягнула із торби клаптик паперу і щось поспішно на ньому

написала. Поклала картку на шальку терезів, далі тримаючи голову опущеною.

Очі господаря крамниці і клієнта розширилися від здивування, коли побачили, що шалька терезів раптом опусти¬лася і залишилася у тій позиції. Глянувши на вагу, власник прошепотів: «Нечувано!»

Клієнт усміхнувся, а власник почав накладати пакети з продуктами на другій шальці ваги. Він ставив на неї ко¬робки і банки, проте вага не рухалася. Накладав продукти зі щораз більшою непривітною гримасою на обличчі.

Врешті взяв картку і подивився на неї, синій від злости і дуже збентежений. Це не був список продуктів. Це була молитва: «Боже, Ти знаєш, в якій я ситуації, і знаєш, чого потребую. Все віддаю у Твої руки!»

Власник крамниці дав жінці все, чого вона потребувала, у незручному мовчанні.

Жінка подякувала і вийшла із крамниці.

Тільки Бог знає вагу молитви.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

БРАМА

Є відома картина: Ісус поночі в саду. В лівій руці він тримає світильник, що розганяє темряву, а правою стукає в міцні грубі двері.

Коли картину вперше виставили у галереї, один відві¬дувач звернув увагу художника на дивну особливість.

-       У вашій картині є похибка: двері - без клямки...

-       Жодної похибки, - заперечив художник. - То двері до людського серця. Й відчиняються вони лише зсередини.

Далекий Схід. На летовище налетіла буря зі зливою. Пасажири квапилися перетнути поле летовища, аби по-трапити на борт літака ДЦЗ', який чекав, готовий зня¬тися в повітря.

Один промоклий до кісток місіонер доволі зручно вмос¬тився коло ілюмінатора. Привітна стюардеса допома¬гала іншим пасажирам розміститися в салоні.

Наближалася хвилина відльоту, і ось один із членів екі¬пажу замкнув масивні двері літака.

І раптом крізь грубе скло ілюмінаторів угледіли муж¬чину, який щодуху біг до літака. Підбігши, пасажир, що спізнився, однією рукою тримав над собою плаща, а дру¬гою щосили гатив у двері літака, благаючи відчинити йому. Стюардеса на мигах силкувалася пояснити йому, що вже запізно. Та чоловік заходився ще дужче грюкати у двері. Стюардеса далі переконувала його облишити всі намагання. «Я не можу... Запізно... Мусимо вилітати», - повторювала вона.

Проте ніщо не зупиняло його: чоловік рішуче наполя¬гав, домагався, аби його впустили. Кінець кінцем стюар¬деса відімкнула двері й, простягнувши руку, допомогла безталанному пасажирові видертись на борт літака.

I       враз оніміла від подиву: пасажир виявився пілотом.

Будь уважним! Не залишай за дверима капітана свого  життя.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ЛІСОРУБИ

Два лісоруби працювали у лісі. їхніх два дерева мали грубезні міцні стовбури. Обидва лісоруби послуговувались сокирами з неабиякою вправністю, проте кожен робив це по-своєму. Перший рубав дерево вперто і наполегливо, зу¬пинявся лише на мить, аби передихнути.

Другий же щогодини робив собі тривалу перерву.

Коли стало смеркати, перший зробив тільки половину справи. Він так стомився, що не годен був і сокири вже під¬няти. Другий, нехай це здасться неймовірним, таки зрубав своє дерево. Лісоруби починали одночасно, і дерева були однаковісінькі.

Перший не повірив своїм очам: «Нічого не розумію! Ти щогодини відпочивав. Як тобі вдалося скінчити так швидко?»

Другий, усміхаючись, відповів: «Ти бачив, що я кожної години робив перерву. Проте ти не помітив, що перепочи¬нок я використовував для того, аби підгострити сокиру».

Твоя душа - мов гостра сокира. Не дозволяй, щоб вона затупилася. Щодня гостри її потроху.

1.       Затримайся на десять хвилин, аби послухати музику.

2.       Коли можеш, влаштовуй собі прогулянки.

3.       Щодня обнімай тих, кого любиш, і скажи кожному з них: «Ти мені дорогий».

4.       Святкуй річниці, дні народження, іменини і все, що собі пригадаєш.

5.       Будь люб ’язним з усіма, а також зі своїми найближ¬чими і з домашніми.

6.       Усміхайся.

7.       Молися.

8.       Допомагай тим, я/а тебе потребують.

9.       Зроби для себе щось приємне.

10.       Підніми голову і прагни до неба.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

БАГАТСТВО

Якось незадовго до Різдва Христового учителька поста¬вила своїм учням таке запитання:

-       Хто з вас є бідним і, отже, має отримати подарунок з нагоди свята?

Діти, що вважали свою родину незаможною, підняли руки.

Місто було маленьким, усі одне одного знали. Не тільки на ймення, а й де хто мешкає, чим займається, яку має ро¬дину та статки. Після уроків учителька покликала до себе восьмирічного хлопчика, що звався Діні. Родина його не¬давно прибула з Африки, й усі знали, що вони дуже бідні.

Запросила хлопчика сісти, відтак спитала, чому він не підняв руки.

-       Бо я не бідний.

-       А хто є бідним, як ти гадаєш?

-       Діти, що не мають батьків.

Подивилась на нього вражено і мовчки його відпустила.

Наступного дня батько Діні повернувся додому усміх¬нений, в доброму гуморі. З’ясувалося, що вчителька побу¬вала у нього на роботі.

-       Ми можемо пишатися - так, саме пишатися - нашим сином, - оголосив він удома. І переказав дружині те, що по¬чув від учительки.

На Святвечір Діні отримав подарунок. Розкривши йо¬го, він побачив дві пари новісіньких черевичків: одну для нього, а другу для сестрички. Доти ніколи ще не отримував нових черевичків!

Але й без подарунку Діні знав: його родина вельми ба¬гата.

Родина - це єдиний справжній рахунок у банку. Не за¬лишай же його порожнім. Ніколи. Щодня клади на нього любов, ніжність, вірність, жертовність. Відсотки з та¬кого капіталу є воістину незліченними.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ВИПАДОК

Молода жінка поверталася з роботи додому автом. Вона вела дуже обережно, бо машина ж новісінька, лише вчо¬ра придбана завдяки ощадливості чоловіка, який відмовляв собі у багатьох речах, аби купити саме цю модель.

На запрудженому перехресті жінка на хвильку розгу¬билася і - цього виявилося досить, аби бампером врізатись у машину попереду.

Жінка розплакалася. Як їй пояснити чоловікові, що сталося?

Водій другого авта поставився до неї з розумінням, але пояснив, що потрібно записати номери водійських посвід¬чень одне одного та інші дані.

Жінка стала шукати у пластиковій торбинці свої доку¬менти. Звідти випала якась картка.

На картці характерним почерком чоловіка було написа¬но: «Коли щось трапиться - пам’ятай, сонце, що я кохаю тебе, а не авто!»

Нам варто весь час про це пам’ятати: найважливіші - люди, а потім все інше. Ми-бо стільки робимо для предме¬тів, авт, будинків, організацій, матеріяльного забезпечення! Якби то стільки часу й уваги ми присвячували людям, світ був би інший.

Ми повинні знайти час на те, щоб вислухати одне од¬ного, щоб подивитися одне одному в очі, щоб разом попла¬кати, посміятися, поспівчувати, погуляти...

Тільки це заберемо до Господа. Себе і свою здатність любити. Не меблі, не одяг, не тіло...

Тато зі сином ішли по пасажу, у якому розмістилися численні магазини і дрібні крамнички. Тато ніс велику торбу, наповнену розмаїтими пакунками. Він роздрато¬вано сопів і врешті сказав дитині: «Я купив тобі робота, купив футбольний костюм... Що ще маю тобі купити?»

«Візьми мене за руку», - попросив хлопчик.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

Майже нічого

 Скажи мені, скільки важить сніжинка? - запитала синиця голуба.

- Майже нічого, - відповів голуб.

Тоді синиця розповіла йому таку історію:

- Якось я відпочивала на сосновій гілці, аж раптом почав падати сніг. Це навіть не була заметіль, ні, лише кружляли легесенькі сніжинки, легенькі, мов сон. Оскільки в мене не було інших занять, то я розпочала рахувати сніжинки, що опускалися на мою гілку.

їх упало 3.751.952.

Коли ж легенько і тихенько упала 3.751.953-тя сніжинка, таке собі майже нічого, як ти з цього приводу висловився, - гілка зламалася...

Оповівши це, синиця відлетіла.

Голуб, великий авторитет у галузі миру ще з часів Ноя, на хвильку замислився, а потім промовив:

- Можливо, потрібно ще тільки однієї особи, аби у світі запанував мир?

Подумай, а може, бракує тільки тебе?

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»