ДВІ НАСІНИНИ

Восени у родючому ґрунті одна побіч одної лежали дві насінини. Перша насінина сказала: «Я хочу рости! Хочу сягнути глибоко в землю корінням, хочу випустити на по¬верхню молоденькі пагінці. Хочу розвивати ніжні брунь¬ки - немов прапорці, що звіщають прихід весни... Хочу від¬чути сонячне тепло і благодать ранкової роси на своїх пе¬люстках!»

І так вона й розвивалася.

Друга насінина сказала: «Що за доля мене спіткала! Я боюся. Коли моє коріння проникне у землю - що знайду у підземному мороці? Коли пробиватимусь крізь, твердий шар землі догори - пораню свої ніжні пагінці... Відкрию бруньки - а якийсь слимачисько підбереться до них і з’їсть. Розкрию пуп’янки - а якась дитина вирве мене зі землі. Ні, ліпше зачекати, коли буде безпечніше».

І чекала.

На початку весни курка порпалася в землі у пошуках поживи, знайшла насінину і з’їла.

Зрозуміло, що треба прийняти ризик життя і збаг¬нути, що часом ми є голубами, а часом - статуями.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ПОСТАНОВИ

Один хлопець, нахилившись над столом, записував свої постанови. Його мати у той час прасувала білизну.

«Коли побачу когось, хто потопає, - писав хлопчи¬на, - то відразу кинуся у воду, аби допомогти йому. Якщо загориться дім, виноситиму з вогню дітей. Коли трапить¬ся землетрус, без жодного страху піду серед будинків, що валяться додолу, рятувати людей. А потім усе своє життя присвячу бідним усього світу».

За якийсь час він почув голос мами:

-       Синку, будь такий добрий, спустися до крамнички і ку¬пи хліба.

-       Мамо, хіба ти не бачиш, що надворі дощ? - з докором спитав син.

Скільки уже було таких «хотів би» у нашому духов¬ному житті...

Одна дванадцятилітня дівчинка записала якось у сво¬єму щоденнику: «Ми є людьми майбутнього, отож повинні поліпшувати ситуацію. Найгірше - це нічого не робити і дивитися, як той бідний світ розпадається на друзки. Кричимо: “Хай живе мир!" - і ведемо війну. Повторюємо: “Геть наркотики!" - і ще більше торгуємо ними. Прого¬лошуємо: “Ні - тероризму!" - і вбиваємо невинних. Хіба ж неможливо припинити усе це?

Хочу тобі сказати: якщо тебе справді засмучує нена¬висть у світі, не плач і не втрачай надії, а зроби щось, хай навіть маленьке!»

Зроби щось, хай навіть маленьке.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

БЛАКИТНЕ КАМІННЯ

Ювелір сидів за столом і крізь вітрину своєї елітної крамниці байдужим поглядом дивився на вулицю.

Якесь дівчатко підійшло до магазину і притиснуло носика до вітрини.

Її очі кольору неба зблиснули, коли побачила один із ви-ставлених предметів.

Увійшла рішучим кроком і вказала пальцем на прекрас¬не намисто із блакитної бірюзи.

-       Можете його гарно запакувати? Це подарунок для моєї сестри.

Власник крамниці зміряв недовірливим поглядом малу клієнтку й запитав:

-       Скільки в тебе грошей?

Дівчинка зовсім не знітилась, зіп’явшись на пальчики, поклала на прилавок металеву коробочку, відкрила й пере¬вернула її. Звідти висипались кілька монет, квиточок, декілька мушлів і ще якісь фігурки.

-       Вистачить? - запитала гордовито. - Я хочу зробити подарунок своїй старшій сестрі. Відколи не стало нашої матінки, сестра замінила її мені. Не має для себе жодної вільної хвилини. У неї нині день народження, і я переконана, що мій подарунок зробить її щасливою. Це каміння має такий самий колір, як і її очі.

Ювелір пішов у підсобне приміщення магазину, виніс звідти прекрасний червоний із позолотою папір і старанно обгорнув ним шкатулку.

-       Прошу, - простягнув її дівчинці. - Неси обережно.

Дівчинка рушила, гордо несучи в руці пакуночок, неначе

трофей.

Минула година, коли в магазин увійшла прекрасна дів¬чина із волоссям кольору меду й прекрасними блакитними очима. Вона рішуче поклала на прилавок шкатулку, яку ювелір так старанно запакував, і запитала:

-       Це намисто куплене тут?

-       Так, панночко.

-1 яка його ціна?

-       Ціни у моїй крамниці конфіденційні, їх знаю лише я і мої клієнти.

-       Але в моєї сестри було лише кілька дрібних монет. Во¬на ніколи не могла б заплатити за таке намисто!

Ювелір узяв шкатулку, зачинив разом з її вмістом, знову старанно запакував і віддав дівчині.

-       Твоя сестра заплатила ціну вищу, ніж будь-хто інший: вона віддала все, що мала.

«Бог бо так полюбив світ, що Сина свого единородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив жит¬тям вічним» (Йо. 3,16).

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ПІСОК І РУКА

Тринадцятилітній Юрко прогулювався з мамою пляжем. Нараз спитав її:

-       Мамо, як вберегти приятеля, якого дуже любиш? Мама подумала трохи, потім, нахилившись, набрала

в жмені піску. Одну руку стиснула в кулак і пісок почав вислизати поміж пальцями. Що більше стискала кулак, то більше пісок вислизав.

Іншу руку, натомість, тримала відкритою і пісок зали¬шився в ній.

Хлопчик зі здивуванням спостерігав, а потім радісно скрикнув:

-       Розумію!

У забутому гірському храмі зберігалася ікона Бого¬родиці, на зворотному боці якої була написана одна мо¬литва - молитва усиновлення.

Ось вона:

Господи,

допоможи мені бути приятелем усіх.

Приятелем,

що чекає і не нудиться,

що приймає з добротою,

що вислуховує без зусилля, що дякує з радістю.

Приятелем,

якого завжди можна знайти.

Допоможи мені пропонувати іншим безкорисливу дружбу, випромінюючи радісний мир,

Твій мир, Господи.

Вчини так, щоб я був готовий підтримувати і приймати насамперед найслабших і покривджених.

Таким чином я зможу помагати іншим відчувати Твою близькість,

Господи ніжности.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ПОБАЧЕННЯ

-       Хочеш піти зі мною до кіна?

-       А що хочеш побачити?

-Тебе!

Моя наймолодша донечка вимагала, аби я щовечора чи¬тала їй перед сном одну казку. Якось я подумала, що можу купити їй касету із записаними казками. Дівчинка навчи¬лася вмикати магнітофон і кілька днів усе йшло добре.

Та одного вечора вона дала мені в руки книжку.

-Люба моя, - сказала я, - ти ж умієш вмикати магні¬тофон

-       Так, але тоді я не можу сісти так близько до тебе, а ти не обіймаєш мене рукою! - відповіла дівчинка.

Важить особа. Не речі.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

СПИСОК ПРОДУКТІВ

Якась жінка у старому вбранні увійшла до продуктової крамниці. Наблизилася до господаря і стиха спитала, чи може вона взяти трохи їжі на виплату. Пояснювала йому, що чоловік її важко хворий і не може працювати, а їхні четверо дітей голодні.

Господар буркнув, гублячи терпіння, і сказав їй іти геть.

Жінка далі благала його:

-       Прошу вас, я скоро принесу гроші!

Власник крамниці твердо заявив, що не дає на виплату, і порадив їй пошукати іншої крамниці у тій дільниці.

Один клієнт, який там перебував, підійшов до нього і по¬просив, аби він прислухався до прохання жінки. Господар крамниці неохоче спитав жінку:

-       Чи маєте список продуктів?

-       Так, пане, - відповіла із проблиском надії у голосі.

-       Добре! - сказав власник. - Покладіть картку на вагу. Я дам вам стільки товарів, скільки важить та картка.

Жінка на хвильку завагалася. Опустивши голову, ви¬тягнула із торби клаптик паперу і щось поспішно на ньому

написала. Поклала картку на шальку терезів, далі тримаючи голову опущеною.

Очі господаря крамниці і клієнта розширилися від здивування, коли побачили, що шалька терезів раптом опусти¬лася і залишилася у тій позиції. Глянувши на вагу, власник прошепотів: «Нечувано!»

Клієнт усміхнувся, а власник почав накладати пакети з продуктами на другій шальці ваги. Він ставив на неї ко¬робки і банки, проте вага не рухалася. Накладав продукти зі щораз більшою непривітною гримасою на обличчі.

Врешті взяв картку і подивився на неї, синій від злости і дуже збентежений. Це не був список продуктів. Це була молитва: «Боже, Ти знаєш, в якій я ситуації, і знаєш, чого потребую. Все віддаю у Твої руки!»

Власник крамниці дав жінці все, чого вона потребувала, у незручному мовчанні.

Жінка подякувала і вийшла із крамниці.

Тільки Бог знає вагу молитви.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

БРАМА

Є відома картина: Ісус поночі в саду. В лівій руці він тримає світильник, що розганяє темряву, а правою стукає в міцні грубі двері.

Коли картину вперше виставили у галереї, один відві¬дувач звернув увагу художника на дивну особливість.

-       У вашій картині є похибка: двері - без клямки...

-       Жодної похибки, - заперечив художник. - То двері до людського серця. Й відчиняються вони лише зсередини.

Далекий Схід. На летовище налетіла буря зі зливою. Пасажири квапилися перетнути поле летовища, аби по-трапити на борт літака ДЦЗ', який чекав, готовий зня¬тися в повітря.

Один промоклий до кісток місіонер доволі зручно вмос¬тився коло ілюмінатора. Привітна стюардеса допома¬гала іншим пасажирам розміститися в салоні.

Наближалася хвилина відльоту, і ось один із членів екі¬пажу замкнув масивні двері літака.

І раптом крізь грубе скло ілюмінаторів угледіли муж¬чину, який щодуху біг до літака. Підбігши, пасажир, що спізнився, однією рукою тримав над собою плаща, а дру¬гою щосили гатив у двері літака, благаючи відчинити йому. Стюардеса на мигах силкувалася пояснити йому, що вже запізно. Та чоловік заходився ще дужче грюкати у двері. Стюардеса далі переконувала його облишити всі намагання. «Я не можу... Запізно... Мусимо вилітати», - повторювала вона.

Проте ніщо не зупиняло його: чоловік рішуче наполя¬гав, домагався, аби його впустили. Кінець кінцем стюар¬деса відімкнула двері й, простягнувши руку, допомогла безталанному пасажирові видертись на борт літака.

I       враз оніміла від подиву: пасажир виявився пілотом.

Будь уважним! Не залишай за дверима капітана свого  життя.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»