ПІСОК І РУКА

Тринадцятилітній Юрко прогулювався з мамою пляжем. Нараз спитав її:

-       Мамо, як вберегти приятеля, якого дуже любиш? Мама подумала трохи, потім, нахилившись, набрала

в жмені піску. Одну руку стиснула в кулак і пісок почав вислизати поміж пальцями. Що більше стискала кулак, то більше пісок вислизав.

Іншу руку, натомість, тримала відкритою і пісок зали¬шився в ній.

Хлопчик зі здивуванням спостерігав, а потім радісно скрикнув:

-       Розумію!

У забутому гірському храмі зберігалася ікона Бого¬родиці, на зворотному боці якої була написана одна мо¬литва - молитва усиновлення.

Ось вона:

Господи,

допоможи мені бути приятелем усіх.

Приятелем,

що чекає і не нудиться,

що приймає з добротою,

що вислуховує без зусилля, що дякує з радістю.

Приятелем,

якого завжди можна знайти.

Допоможи мені пропонувати іншим безкорисливу дружбу, випромінюючи радісний мир,

Твій мир, Господи.

Вчини так, щоб я був готовий підтримувати і приймати насамперед найслабших і покривджених.

Таким чином я зможу помагати іншим відчувати Твою близькість,

Господи ніжности.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ПОБАЧЕННЯ

-       Хочеш піти зі мною до кіна?

-       А що хочеш побачити?

-Тебе!

Моя наймолодша донечка вимагала, аби я щовечора чи¬тала їй перед сном одну казку. Якось я подумала, що можу купити їй касету із записаними казками. Дівчинка навчи¬лася вмикати магнітофон і кілька днів усе йшло добре.

Та одного вечора вона дала мені в руки книжку.

-Люба моя, - сказала я, - ти ж умієш вмикати магні¬тофон

-       Так, але тоді я не можу сісти так близько до тебе, а ти не обіймаєш мене рукою! - відповіла дівчинка.

Важить особа. Не речі.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

СПИСОК ПРОДУКТІВ

Якась жінка у старому вбранні увійшла до продуктової крамниці. Наблизилася до господаря і стиха спитала, чи може вона взяти трохи їжі на виплату. Пояснювала йому, що чоловік її важко хворий і не може працювати, а їхні четверо дітей голодні.

Господар буркнув, гублячи терпіння, і сказав їй іти геть.

Жінка далі благала його:

-       Прошу вас, я скоро принесу гроші!

Власник крамниці твердо заявив, що не дає на виплату, і порадив їй пошукати іншої крамниці у тій дільниці.

Один клієнт, який там перебував, підійшов до нього і по¬просив, аби він прислухався до прохання жінки. Господар крамниці неохоче спитав жінку:

-       Чи маєте список продуктів?

-       Так, пане, - відповіла із проблиском надії у голосі.

-       Добре! - сказав власник. - Покладіть картку на вагу. Я дам вам стільки товарів, скільки важить та картка.

Жінка на хвильку завагалася. Опустивши голову, ви¬тягнула із торби клаптик паперу і щось поспішно на ньому

написала. Поклала картку на шальку терезів, далі тримаючи голову опущеною.

Очі господаря крамниці і клієнта розширилися від здивування, коли побачили, що шалька терезів раптом опусти¬лася і залишилася у тій позиції. Глянувши на вагу, власник прошепотів: «Нечувано!»

Клієнт усміхнувся, а власник почав накладати пакети з продуктами на другій шальці ваги. Він ставив на неї ко¬робки і банки, проте вага не рухалася. Накладав продукти зі щораз більшою непривітною гримасою на обличчі.

Врешті взяв картку і подивився на неї, синій від злости і дуже збентежений. Це не був список продуктів. Це була молитва: «Боже, Ти знаєш, в якій я ситуації, і знаєш, чого потребую. Все віддаю у Твої руки!»

Власник крамниці дав жінці все, чого вона потребувала, у незручному мовчанні.

Жінка подякувала і вийшла із крамниці.

Тільки Бог знає вагу молитви.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

БРАМА

Є відома картина: Ісус поночі в саду. В лівій руці він тримає світильник, що розганяє темряву, а правою стукає в міцні грубі двері.

Коли картину вперше виставили у галереї, один відві¬дувач звернув увагу художника на дивну особливість.

-       У вашій картині є похибка: двері - без клямки...

-       Жодної похибки, - заперечив художник. - То двері до людського серця. Й відчиняються вони лише зсередини.

Далекий Схід. На летовище налетіла буря зі зливою. Пасажири квапилися перетнути поле летовища, аби по-трапити на борт літака ДЦЗ', який чекав, готовий зня¬тися в повітря.

Один промоклий до кісток місіонер доволі зручно вмос¬тився коло ілюмінатора. Привітна стюардеса допома¬гала іншим пасажирам розміститися в салоні.

Наближалася хвилина відльоту, і ось один із членів екі¬пажу замкнув масивні двері літака.

І раптом крізь грубе скло ілюмінаторів угледіли муж¬чину, який щодуху біг до літака. Підбігши, пасажир, що спізнився, однією рукою тримав над собою плаща, а дру¬гою щосили гатив у двері літака, благаючи відчинити йому. Стюардеса на мигах силкувалася пояснити йому, що вже запізно. Та чоловік заходився ще дужче грюкати у двері. Стюардеса далі переконувала його облишити всі намагання. «Я не можу... Запізно... Мусимо вилітати», - повторювала вона.

Проте ніщо не зупиняло його: чоловік рішуче наполя¬гав, домагався, аби його впустили. Кінець кінцем стюар¬деса відімкнула двері й, простягнувши руку, допомогла безталанному пасажирові видертись на борт літака.

I       враз оніміла від подиву: пасажир виявився пілотом.

Будь уважним! Не залишай за дверима капітана свого  життя.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ЛІСОРУБИ

Два лісоруби працювали у лісі. їхніх два дерева мали грубезні міцні стовбури. Обидва лісоруби послуговувались сокирами з неабиякою вправністю, проте кожен робив це по-своєму. Перший рубав дерево вперто і наполегливо, зу¬пинявся лише на мить, аби передихнути.

Другий же щогодини робив собі тривалу перерву.

Коли стало смеркати, перший зробив тільки половину справи. Він так стомився, що не годен був і сокири вже під¬няти. Другий, нехай це здасться неймовірним, таки зрубав своє дерево. Лісоруби починали одночасно, і дерева були однаковісінькі.

Перший не повірив своїм очам: «Нічого не розумію! Ти щогодини відпочивав. Як тобі вдалося скінчити так швидко?»

Другий, усміхаючись, відповів: «Ти бачив, що я кожної години робив перерву. Проте ти не помітив, що перепочи¬нок я використовував для того, аби підгострити сокиру».

Твоя душа - мов гостра сокира. Не дозволяй, щоб вона затупилася. Щодня гостри її потроху.

1.       Затримайся на десять хвилин, аби послухати музику.

2.       Коли можеш, влаштовуй собі прогулянки.

3.       Щодня обнімай тих, кого любиш, і скажи кожному з них: «Ти мені дорогий».

4.       Святкуй річниці, дні народження, іменини і все, що собі пригадаєш.

5.       Будь люб ’язним з усіма, а також зі своїми найближ¬чими і з домашніми.

6.       Усміхайся.

7.       Молися.

8.       Допомагай тим, я/а тебе потребують.

9.       Зроби для себе щось приємне.

10.       Підніми голову і прагни до неба.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

Нетішинський професійний ліцей отримав золоту медаль

Золоту медаль отримав Нетішинський професійний ліцей, ставши номінантом серед тематичних конкурсних робіт «Психосоціальна підтримка дітей і молоді, що знаходяться в складних життєвих обставинах», на Сьомій Міжнародній виставці «Сучасні заклади освіти - 2016», що проходила 17-19 березня у Київському Палаці дітей та юнацтва.

БАГАТСТВО

Якось незадовго до Різдва Христового учителька поста¬вила своїм учням таке запитання:

-       Хто з вас є бідним і, отже, має отримати подарунок з нагоди свята?

Діти, що вважали свою родину незаможною, підняли руки.

Місто було маленьким, усі одне одного знали. Не тільки на ймення, а й де хто мешкає, чим займається, яку має ро¬дину та статки. Після уроків учителька покликала до себе восьмирічного хлопчика, що звався Діні. Родина його не¬давно прибула з Африки, й усі знали, що вони дуже бідні.

Запросила хлопчика сісти, відтак спитала, чому він не підняв руки.

-       Бо я не бідний.

-       А хто є бідним, як ти гадаєш?

-       Діти, що не мають батьків.

Подивилась на нього вражено і мовчки його відпустила.

Наступного дня батько Діні повернувся додому усміх¬нений, в доброму гуморі. З’ясувалося, що вчителька побу¬вала у нього на роботі.

-       Ми можемо пишатися - так, саме пишатися - нашим сином, - оголосив він удома. І переказав дружині те, що по¬чув від учительки.

На Святвечір Діні отримав подарунок. Розкривши йо¬го, він побачив дві пари новісіньких черевичків: одну для нього, а другу для сестрички. Доти ніколи ще не отримував нових черевичків!

Але й без подарунку Діні знав: його родина вельми ба¬гата.

Родина - це єдиний справжній рахунок у банку. Не за¬лишай же його порожнім. Ніколи. Щодня клади на нього любов, ніжність, вірність, жертовність. Відсотки з та¬кого капіталу є воістину незліченними.

Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»